У 2025–2026 роках тема знову вийшла з суто історичного поля в дипломатичне. Після багаторічної паузи Україна і Польща відновили пошукові та ексгумаційні роботи на місцях поховань; у серпні 2026 року на Волині перепоховали останки 55 людей, знайдених у колишніх селах Острівки та Воля Островецька. 11 липня 2026 року, у річницю кульмінації подій 1943 року, польський уряд оголосив про створення у Варшаві «Стіни пам’яті» з іменами встановлених жертв.
Старі уявлення, ніби термін уже «закритий» і означає одне й те саме в Києві та Варшаві, більше не працюють. В українській мові закріпилося формулювання «волинська трагедія», у польській — «rzeź wołyńska» (волинська різанина); від 2016 року Сейм Польщі офіційно вживає також слово «геноцид». Для киянина це не абстракція з підручника: від того, як держави називають одні й ті самі факти, залежить тон двосторонніх відносин, дозвіл на ексгумації й те, що ви почуєте в новинах щолипня.
Що називають волинською трагедією — це не окрема битва й не синонім усієї Другої світової війни на заході України. Нижче — як термін уживають, які території й роки він покриває, звідки беруться різні цифри жертв і як це впливає на українсько-польський діалог сьогодні.
1. Що розуміють під волинською трагедією
Волинською трагедією називають хвилю масових убивств цивільного населення під час українсько-польського збройного протистояння в роки німецької окупації. У вузькому сенсі йдеться про Волинь 1943 — початку 1944 року: теперішні Волинська й Рівненська області та північ Тернопільської. У ширшому — також про Східну Галичину й суміжні терени тодішньої Другої Речі Посполитої, куди насильство перекинулося в 1943–1944 роках.
Головними збройними учасниками були Українська повстанська армія (УПА), підпорядкована ОУН(б), та польська Армія Крайова, а також селянські батальйони самооборони, окремі підрозділи шуцманшафту (допоміжної поліції на німецькій службі) і радянські партизани. До акцій долучалося місцеве цивільне населення. Основними жертвами з обох боків були некомбатанти: селяни, жінки, діти, люди похилого віку.
Джерельну базу складають документи підпілля, німецької окупаційної адміністрації, метричні книги, свідчення очевидців і пізніші поіменні реєстри. Український інститут національної пам’яті публікує встановлені імена жертв; з польського боку ключовими лишаються праці Владислава та Еви Семашків і оцінки Інституту національної пам’яті Польщі. Повної узгодженої статистики немає: дослідники по-різному окреслюють географію, роки й те, кого вважати жертвою саме цього конфлікту, а не німецьких чи радянських репресій.
Важливо. Термін «волинська трагедія» не тотожний Голокосту, німецьким пацифікаціям українських сіл чи операції «Вісла» 1947 року. Це окремий шар міжетнічного насильства всередині світової війни. Змішувати ці явища без розмежування спотворює і хронологію, і відповідальність сторін.
2. Хронологія основних подій
Напруга на Волині накопичувалася ще в міжвоєнній Польщі, де українці були більшістю сільського населення, а адміністрація й колонізація мали виразний польський характер. У вересні 1939 року край зайняв СРСР, улітку 1941-го — Третій райх; Волинь увійшла до райхскомісаріату Україна. Після знищення єврейських громад і послаблення окупаційної влади в селі утворився вакуум сили, у якому діяли кілька підпіль.
Першим масовим епізодом, який польський Інститут національної пам’яті вважає початком різанини, називають убивство в колонії Паросля Перша 9 лютого 1943 року. Навесні хвиля розширилася на Сарненський, Костопільський, Рівненський і Здолбунівський повіти. Кульмінацією стало 11 липня 1943 року: того дня й найближчими добами загони УПА та місцеві групи атакували близько сотні польських осад. У польській пам’яті ця дата фігурує як «кривава неділя»; саме її Сейм зробив днем офіційного вшанування.
У серпні 1943 року напади охопили захід Волині, зокрема села Острівки та Воля Островецька. Водночас польська самооборона й відділи Армії Крайової відповідали ударами по українських селах; частину акцій вели підрозділи, що співпрацювали з німецькою поліцією. Наприкінці 1943 — навесні 1944 року насильство перемістилося в Галичину. З поверненням радянської армії великі антипольські акції УПА згасли, але окремі вбивства цивільних тривали й пізніше, уже в іншому політичному контексті.
Цифри жертв залежать від того, що саме підраховують. На самій Волині більшість сучасних польських істориків оцінює загиблих поляків у 40–60 тисяч; американський історик Тімоті Снайдер для 1943 року називає той самий діапазон. Інститут національної пам’яті Польщі для Волині, Східної Галичини й суміжних теренів 1943–1945 років оперує орієнтиром близько 100 тисяч польських жертв. Український інститут національної пам’яті станом на 2023 рік повідомляв про встановлені імена близько 30 тисяч польських і близько 10 тисяч українських жертв масових убивств цього конфлікту.
Оцінки українських втрат на Волині розходяться ще сильніше: від 2–3 тисяч у частині польських праць до 9–15 тисяч у дослідженнях українських істориків; проєкт Українського католицького університету до 2025 року зафіксував факти загибелі близько 30 тисяч українців у ширшому протистоянні 1939–1947 років, з них майже 10 тисяч — на Волині. Точного спільного числа немає, бо джерела неповні, а межі явища кожна школа проводить інакше.
3. Причини і контекст конфлікту
Механізм трагедії — не «раптовий вибух ненависті», а збіг довгої політичної суперечки за землю з умовами окупації. І українське, і польське підпілля вважали Волинь і Галичину своїми майбутніми державними територіями. Поки існувала відносно сильна державна влада, конфлікт стримувався; коли в 1943 році німецький контроль на селі ослаб, обидві сторони почали розглядати цивільне населення сусіда як опору чужої держави.
Для керівництва УПА на Волині польські колонії виглядали потенційною базою і для німців, і для майбутньої польської адміністрації. Для Армії Крайової українське підпілля було загрозою польській присутності на «східних кресах». До цього додавалися особиста помста, боротьба за землю після розпаду маєтків і провокації третіх сил: німецька адміністрація й радянські партизани вигравали від того, що українці та поляки били одне одного, а не окупанта.
Результат залежав від локального балансу сил. Там, де польська самооборона встигла озброїтися або сховатися в містах під німецькою охороною, втрати були меншими. Там, де села стояли розкидано й без захисту, удар припадав майже повністю на цивільних. Тому картина різна навіть у сусідніх повітах: одні оселі зникли з карти, інші втрималися до приходу Червоної армії.
Поширена помилка виглядає так: у розмові або в заголовку подію зводять або лише до «злочину УПА проти поляків», або лише до «польської відповіді українцям». Ззовні це здається ясністю. На практиці така схема викреслює українських цивільних жертв, участь польських формувань і роль німецької та радянської сторін, а далі живить взаємні політичні образи. Коректний опис фіксує асиметрію втрат на Волині в 1943 році — польські цивільні загинули у більшій кількості — і водночас не заперечує двостороннього характеру насильства та ширшої географії конфлікту.
4. Офіційні оцінки й визнання
Міжнародного судового вироку щодо кваліфікації цих подій немає. Оцінки дають парламенти, президенти й інститути пам’яті двох держав, і вони не збігаються.
22 липня 2016 року Сейм Республіки Польща ухвалив постанову про вшанування жертв «геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943–1945 роках» і встановив 11 липня Національним днем пам’яті. 8 вересня 2016 року Верховна Рада України прийняла заяву у зв’язку з постановами Сенату і Сейму від 7 і 22 липня 2016 року (проєкт № 5095; «за» — 247 депутатів). У заяві Рада назвала односторонню кваліфікацію політично й юридично некоректною та закликала вшановувати всіх жертв на території обох держав.
Раніше існував інший офіційний тон. 11 липня 2003 року в селі Павлівка (колишній Порицьк) президенти Леонід Кучма та Александр Кваснєвський виголосили спільну заяву «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині»: злочин назвати злочином, взаємно просити прощення, не виправдовувати терор. Того ж тижня парламенти двох країн ухвалили паралельні заяви. Українська державна лінія відтоді наголошує на двосторонньому характері трагедії й на гідному похованні всіх загиблих; польська державна лінія — на геноцидному характері антипольської кампанії УПА.
Для читача в Києві це означає просте правило читання новин: коли польський уряд говорить про «геноцид на Волині», він спирається на постанову Сейму 2016 року; коли українські офіційні установи кажуть «волинська трагедія», вони зберігають формулу взаємного вшанування. Обидва формулювання описують ті самі місяці 1943–1944 років, але різний правовий і політичний висновок.
5. Спадщина й пам’ять
Пам’ять матеріальна й розпорошена. У Павлівці стоїть знак «Пам’ять. Скорбота. Єднання» 2003 року. У Варшаві, у районі Жолібож, є монумент жертвам; у Холмі польська влада розвиває музей, присвячений цим подіям. На місцях колишніх сіл на Волині ставлять хрести й таблиці, часто після ексгумацій. Окремого великого державного меморіалу саме цієї теми в Києві немає: столиця стикається з нею переважно через новини, шкільні програми й дипломатичний календар.
В освітніх курсах України події подають як складову українсько-польського протистояння під час світової війни, з наголосом на цивільних жертвах обох народів. У Польщі 11 липня — день державної жалоби в цій справі, а шкільний і музейний наратив будується довкола антипольської акції УПА. Спільні комісії істориків працювали з 1990-х, але політичні рішення 2016 року й подальші суперечки про пам’ятники та ексгумації знову розвели офіційні мови опису.
Практичний критерій для вас як читача такий: перевіряйте, про який саме масштаб ідеться. Цифра «100 тисяч» у польському офіційному вжитку — це зведена оцінка для Волині, Галичини й частини сучасних польських воєводств за кілька років, а не підрахунок імен на одній Волині за літо 1943-го. Цифри УІНП про «встановлені імена» — це поіменний реєстр, а не стеля всіх можливих втрат. Якщо в тексті ці межі не названі, порівняти джерела неможливо.
Станом на 2026 рік шлях, який обидві держави визнають робочим, виглядає так: шукати поховання, ексгумувати, називати імена, ховати за християнським обрядом і не підміняти це гаслами. У січні 2025-го Київ дав дозвіл на роботи в Пужниках на Тернопільщині; у 2026-му роботи продовжилися на Волині й у Львові. Це не закриває суперечки про слово «геноцид», але повертає розмову до конкретних могил.
Застереження таке: ця стаття пояснює вжиток терміна й консенсусні рамки фактів, а не виносить юридичний вирок і не замінює архівне дослідження. Оцінки жертв і далі розходяться; нові ексгумації можуть уточнити локальні числа, але навряд чи скасують різницю державних формул. Для киянина достатньо вміти відрізнити Волинь 1943 року від ширшого конфлікту 1939–1947 років і не приймати одне політичне означення за повний опис події.